НЕЮВІЛЕЙНЕ

Коли я погоджувалася на пропозицію поділитися враженнями від спільного концерту «Веснянки» та її «молодшого брата» – народного асамблю «Черемош» Львівського університету, гадала, що доволі швидко напишу матеріал: оповідати про близьке, рідне, миле серцю завжди легко. Тим більше, що про «Веснянку» написано багато й гарно, сама дещо писала... Проте минали дні, а потрібну тональність тексту ніяк не могла впіймати: хотілося сказати про цю подію якось так особливо, адже і зустріч двох колективів, і свято, яке вони разом влаштували на сцені актової зали Червоного корпусу університету імені Тараса Шевченка, були особливі.

Це не був ювілейний концерт, відтак оповідь про сценічне й позасценічне дійства не потребувала аж такого пафосу, це взагалі не були виступи, приурочені до чогось, – це було, як би правильніше сказати? – вдома.

Саме так: піднімаючись сходами, що ведуть до актової зали, я ніби поверталася з несподівано тривалих мандрів додому. Знаєте, так трапляється, коли йдеш ненадовго, «ось зараз повернуся», а там – сім’я, робота, діти, щоденні клопоти, не зчуєшся, як минають роки, а то й десятиліття... З кожним кроком по цих лискучих гранітних (як на мене, занадто пафосних, чужих, не «питомих» – чавунних) сходах, усе виразніше чула яскраві дівочі голоси: розспівуються «Молодички». Ті самі обличчя (так, ті самі, й не кажіть мені про часові зміни!), потужне, земне, «з м’ясом», звучання альтів і дзвінкий вивід «сопранок» були до болю впізнавані, хоч і лунали незвичною (як згодом виявилося, болгарською) мовою. Далі – Галина Іванівна (незмінний керівник «Молодичок»), обійми, поцілунки, взаємні компліменти, й – до зали. Незабаром початок.

Те, що відбувалося потім на сцені, визначається одним словом: свято, свято пізнавання і впізнавання. Яскравий карнавал, вражаючий феєрверк, нестримно-весняна завірюха танців, пісень, музики, костюмів. У залі, заповненому нинішніми й колишніми студентами Львівського і Київського університетів, «веснянчатами» й «черемошанами», раз по раз лунало: «О, це наш накращий номер!» або «А раніше це було ось так» чи навіть «Слухай, слухай, зараз узагалі бомба!»... Привели рідних і знайомих – долучали.

Мікрофон не надовго затримувався у руках ведучої, керівника й головного балетмейстера «Веснянки» Слави Нероденко. Були й промови, й теплі слова, й спогади про зустрічі, про спільні концерти, про виникнення «Черемоша», спровоковане феєричними гастролями «Веснянки» у Львові далекого 1963-го, й сльози, й сум за тими, кого вже немає на цьому світі, й насамперед, за Володимиром Миновичем Нероденком, чиїми непереборною енергією, невгасимим ентузіазмом і нестримною любов’ю до народного мистецтва й до його, мистецтва, носія – народу, а насправді до конкретних людей, котрі народ складають, – викохана «Веснянка». Саме вони, ці люди, скупнувшись у тій великій любові, пройшовши школу «Веснянки», нині плекають, кожен на своєму полі, паростки, що піднялися із зерен цієї любові (ну не можу, так і пруть пафосні слова! Про Миновича – не можу без спазму в горлі й без пафосу...)

Мабуть, саме таких слів я й шукала кілька тижнів, аби поділитися враженнями від концерту. Вони (слова) товклися в голові, заважаючи одне одному, не складаючись у зв’язну й послідовну оповідь: не було іскри, точки, довкола якої виплівся б цей невеличкий нарис. І ось днями студенти Національного авіаційного університету запросили мене на програму «Телеакадемія», присвячену рідному вишеві. Телесюжети, які запрошені гості й присутні в залі студенти мали обговорювати, об’єднувало те, що всі вони стосувалися чудового концертного комплексу, яким НАУ пишається з 1979 року. «Один з трьох найбільших концертних майданчиків Києва, на сцені якого виступали вітчизняні й світові зірки; команда КВК НАУ грає у вищій лізі КВК Маслякова; у численних репетиційних залах Центру культури й мистецтв НАУ відшліфовують майстерність танцюристи й вокалісти; з його стін вийшли у широкий мистецький світ Тіна Кароль і Василь Бондарчук, Злата Огнєвич і Денис Барканов...» Як співробітнику й викладачеві НАУ мені, безперечно, радісно було чути ці слова й бачити ці ролики, я, звичайно, раділа за потужний осередок творчості, де плекаються не лише таланти обдарованих юнаків і дівчат, а й та корпоративна культура, що про неї нині так багато говорять, те відчуття «малої батьківщини», «рідного дому», яке об’єднує випускників вишу протягом багатьох років, десяиліть після закінчення навчання.

Проте сумом і болем стискалося серце, коли згадувала той веснянківсько-черемошанський концерт, де на сцені, пишно вбраній важкими й, безперечно, дорогими кулісами й завісами й тому затісній для танцюристів, вимощеній ковроліном, який глушить звук і сковує рухи, ентузіасти з чи не найстарішого й найтитулованішого університетського художнього колективу  приймали своїх побратимів. Сяяли посмішки, літали спідниці й стрічки, оркестранти витинали запальні польки й чардаші, шумку й тропак, червоні чобітки й легенькі постоли долали в’язке тяжіння ковроліну, а потужні голоси проривалися крізь ватяність «ковролінової акустики» – попри репетиції в академічних аудиторіях, а не спеціальних кімнатах чи залах, відсутність елементарних санітарних зручностей, наприклад, душу для танцюристів...

Я не стану заперечувати проти величі й пафосу червоних доріжок, парадних портретів по стінах, мармурових (чи пак гранітних) сходів та інших атрибутів провідного вишу столиці – все це, безперечно, виховує повагу до рідного університету й гордість за нього. Проте є речі, які діють на значно глибшому рівні й набагато тривкіші за фасадну пишноту: любов, відчуття дому, родини, в яку несеш не лише свій талант, своє обдарування – голос чи вміння вправно рухатися – ти несеш до близьких тобі людей свої радощі й прикрощі, ти відчуваєш глибинний, родинний зв’язок із ними. І коли в серці є такі почуття, прищеплювати корпоративну культуру значно простіше, а часом просто не потрібно: вона проростає без щеплень, самосівом.

Я дуже хочу, щоб настав час, коли у фразі «Я – випускник університету Шевченка» лунала б не тільки гранітно-холодна гордість і частка здорового снобізму, а й та щемлива ніжність і теплота, котру відчуваєш, коли лунає: «Я – веснянчанин».

 

Олена Радзивілл,

випускниця КДУ, веснянчанка,

директор видавництва

Національного авіаційного університету «НАУ-друк»

03.05.2012

Гастролі та фестивалі

2009Сремська Мітровіца, Пірот. Сербія. Міжнародні фольклорні фестивалі у містах Пірот та Сремська Мітровіца детальніше

Новини та події

24.04.2016Благодійна акція детальніше

Контактна інформація

Україна, м. Київ,
вул. Володимирська, 60
тел.: +380 (44) 239-31-91
моб: +380 (50) 330-36-43
e-mail: info@vesnyanka.org.ua